29-го березня на зустріч нашого книжкового клубу завітала чарівна українська письменниця Анна Дьоміна, аби обговорити її нову книгу під знаковою назвою “Вроцлавіта”. Сама Анна проживає у Вроцлаві вже понад 10 років та проводить зустрічі місцевого книжкового клубу. З-під її пера вийшли численні історії для дітей та кілька жахастиків для підлітків. “Вроцлавіта”, що побачила світ торік у Видавництві Старого Лева, стала її дебютом у жанрі прози для дорослих.
Аню, якби я попросила тебе представитися для нашої сьогоднішньої розмови, що б ти хотіла про себе розповісти?
Я народилась у Криму, виросла в Києві, а з 2014 року живу у Вроцлаві. Я працюю в айті, вперше почала писати у старшій школі, вдруге, більш професійно — у 2019 році. З тих пір вийшло вже 7 моїх власних книг і більше 10 збірок. Переважно я пишу для дітей та підлітків, “Вроцлавіта” — це мій перший дорослий роман. Живу разом з чоловіком, донькою, собакою і кроликом, обожнюю мандрувати, а також є співзасновницею Книжкового клубу Вроцлава.
Перед тим, як ми перейдемо до обговорення письменницької діяльності та “Вроцлавіти”. Я б хотіла поговорити трішки про життя і про переїзд до Польщі. Ти у 2014 році переїхала до Польщі з України — сьогодні в нас вже 2025 рік. Це досить великий період проживання в еміграції. Що саме тебе спонукало до переїзду?
Основним мотивом була окупація Криму і війна на сході країни. Був страх, що нелюди із сусідньої держави на цьому не зупиняться. Тож ми з родиною почали досліджувати, які є варіанти і невдовзі з’явилося запрошення попрацювати у Вроцлаві. До цього ми ніколи не були у місті, я подивилась фото: “О, там красива ратуша”, і так ми вирушили у нове життя.
Чи є в тебе зараз відчуття, що Польща, або ж саме Вроцлав, тепер твій дім?
Так, Вроцлав, як і Київ, як і Крим — це мій дім. Не знаю, чи назавжди, але принаймні зараз це так.
Скільки часу минуло, щоб ти відчула себе тут “як вдома”? Що для тебе створює “почуття дому”?
Мені відразу було досить комфортно у місті, я насолоджувалась ним. Важливу роль відіграла компанія мам з дітьми, яких я тут зустріла, бо моїй доньці на момент переїзду було 2 роки. Потім у 2018 з’явилась певна криза ідентичності, відчуття, що базові потреби задоволені, але чогось бракує. Так я знову почала писати.
Почуття дому — це, в першу чергу, свої люди: коли є з ким поговорити, піти на чай, поділитися всіма новинами.
Що тобі найбільше подобається у Польщі? Можливо є якісь риси людей або атмосфера міст, яка тебе особливо приваблює?
Подобається спокій, культурність більшості місцевих жителів, тут я також вчуся бути стриманішою і менш гостро реагувати на непередбачувані ситуації. Подобається, як облаштовані міста — більшість із них дуже комфортні для життя.
За чим найбільше сумуєш в Україні?
За друзями та рідними, з якими вже давно не бачилися. За затишними вуличками Подолу, за нашим морем…
У повсякденному житті ти працюєш у сфері ІТ. Розкажи, чим ти займаєшся? Як виглядають твої будні дні?
Я програмістка C#. На разі в моїй роботі багато рутини, але на даному етапі життя мене це цілком влаштовує. На іноваційних, але дуже стресових проєктах я вже напрацювалась — враження від цього періоду можна побачити у “Вроцлавіті”.
Плавно переходячи на тему про книги: у Вроцлаві ти заснувала книжковий клуб, розкажи трохи про нього? Звідки з’явилася ідея? Як цей клуб функціонує сьогодні?
Ми заснували його з Ларисою Рудак і Ярославою Литвин у 2022 році, незадовго до повномасштабного вторгнення. На групі ВраженняЮА обговорювали ідею книжкових клубів і це наштовхнуло нас на ідею клубу у Вроцлаві. Чесно кажучі, ми самі були здивовані, наскільки відгукнулась ця ідея. На першій зустрічі було близько 30 осіб. Зараз ми ведемо клуб утрьох із Ларисою Рудак і Яною-Марією Кушнєровою, в рамках клубу відбувається багато подій: одна основна зустріч на місяць, а також відгалуження “класика” і “фентезі”. За “фентезі” відповідаю я, проводимо зустрічі раз на сезон. Я дуже вдячна нашим партнерам — Przejście Dialogu i Book Cafe Wroclaw, які надають нам майданчики для зустрічей.
Ти пишеш книжки і при цьому активно займаєшься їх просуванням: їздиш на зустрічі в інші куточки Польщі — це забирає не мало часу і, мабуть, сил, при тому що це не основна твоя робота. В тебе це дуже вдало виходить, ти дуже легко знаходиш спільну мову з людьми. Яка зустріч із читачами запам’яталася тобі найбільше? Можливо, була якась особливо яскрава або зворушлива історія?
Усі зустрічі залишаються у серці. Дуже сподобалась зустріч із вашим клубом у Катовіце — це було неймовірно душевно. Також я була приємно вражена, коли у Вроцлаві на першу презентацію “Вроцлавіти” за лічені години зібрався повний зал — і довелося робити другу зустріч. Бувають і такі зустрічі, коли все йде не за планом, наприклад, на Гран Канарії були проблеми з приміщенням, тож ми зі слухачами просто пішли у кафе. Вийшла неформальна, але цікава розмова, я багато дізналась про досвід емігрантів в Іспанії.
Припускаю, що письменництво складається з двох компонентів: ремесло і натхнення. В одному з твої інтерв’ю ти казала, що активно відвідуєш різні курси, які тобі допомагають вчитися писати — це стосується відточування ремесла. А що тебе надихає і спонукає писати?
Надихають подорожі, музика, якісь замальовки із життя. Трапляється, що надихають неприємні ситуації — замість засмучуватися, я стараюсь подумати так: “Окей, це теж досвід. Може, із цього вийде епізод книги?”
Вроцлавіту опублікувало Видавництво Старого Лева. Розкажи, як книга і видавництво знайшли одне одного?
Катовіце стало знаковим містом для роману, адже тут у 2022 ми разом з ВСЛ були на книжковому ярмарку. Тож коли у 2023 році роман був написаний, я спитала, чи можна відправити рукопис на розгляд? Написала, мабуть, найважливіший мотиваційний лист у своєму житті — про ЦА роману, про Львів, який також є на сторінках книги. І відправила. А за три місяці отримала омріяне “Так”.
Переходячи до обговорення самої “Вроцлавіти”, варто зазначити, що це дуже тепла і романтична історія. В книзі розповідається про українку, яка переїхала до Вроцлава, судячи з описаних подій, ще до повномасштабного вторгнення, десь під час пандемії. Вона працює в ІТ — і на перший погляд здається, що це може бути автобіографічна історія або, принаймні, з елементами автобіографії. З попередніх твоїх інтерв’ю ми знаємо, що це не так. Як народжувався персонаж Віти? Які прототипи послужили до її створення? Та чи є все ж таки в неї якісь риси від тебе?
Я збирала історію Віти, мов пазл, з історій своїх знайомих: тут фраза однієї дівчини про незаплановане самотнє материнство, яке абсолютно підкосило її; тут досвід переїзду, і мій також; тут історія роману між колегами, яку я також мала нагоду бачити… Тож у Віті потроху від усіх, і від мене також. Від себе я взяла досвід молодої мами у новому місті, відчуття “білки у колесі”, почуття гумору і деякі улюблені місця Вроцлава й передмістя.
Віта — соло-мама, виховує п’ятирічного хлопчика Ромчика. Історія починається з комедійного моменту, коли Віта повертається додому і бачить, що її дідо забрав із садочка не її сина. Якщо переїзд з дітьми є нормою, то переїзд з дідусями — щось незвичне. Звідки в тебе взялася така ідея? Чому саме дідусь для Віти мав бути підтримкою та опорою?
Ідея образу дідуся виникла у мене через те, що під час написання “Вроцлавіти” я проходила курс в Оксани Лущевської, і ми розбирали книги Роальда Дала. Мені не зайшов “Чарлі”, але під час обговорень колеги стільки разів звертали увагу на теплі стосунки хлопчика з дідусем, що я подумала: “О, а це класний літературний прийом”. До того ж я згадала подруг, яким з дітьми допомагали старші батьки — вони дійсно дуже мило турбуються про онуків.
Далі за сюжетом ми знайомимося з Каролем, який стане романтичним зацікавленням Віти. Кароль — поляк. Його зовнішність ти описуєш досить лаконічно, посилаючись на іншого книжкового і відомого у поп-культурі персонажа — Відьмака.
Кароль, як і Віта, також сам виховує сина. У його словах неодноразово звучать меседжі про здорові стосунки, що доволі незвично. Адже в ромкомах (та й у житті) часто закохуються саме в “неправильних” хлопців із купою внутрішніх травм. Попри те, що в Кароля також були непрості життєві обставини, пов’язані з колишньою дружиною, він протягом усієї книги демонструє дуже правильну поведінку.
Як ти думаєш, чи вже настала мода на “правильних хлопців”? Чи все ще більше романтизується образ “проблемного” героя?
О, романтизації “проблемного” героя досхочу в літературі, особливо враховуючи популярність дарк-романів. Саме тому мені для контрасту хотілося створити нормального хлопця і показати, що він існує, що стосунки мрії можуть бути саме такими, а не “зараз я приручу звіра, це він з усіма іншими агресивний, а зі мною буде чудовим”.
Історія Кароля і його дружини в книжці має пряму відсилку до “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, де весілля головної героїні з Рочестером зривається через те, що він вже перебуває у шлюбі, але з жінкою з психічними розладами. Бронте свідомо розбиває класичний сюжет про Попелюшку, прагнучи відійти від шаблонних історій, у яких благочестива героїня завжди виходить заміж, що подається, як винагорода за її чесноти.
Чи була у тебе схожа мета — деконструювати певні романтичні кліше? Чому саме ця літературна паралель здалася тобі важливою?
Раніше не задумувалась над цим, але певна схожість є. Мені хотілося показати історію, де стосунки не є основною метою в житті дівчини, хоча і є її важливою складовою. Головна героїня може бути сама, але якщо поряд буде людина, яка допомагає, розуміє і підтримує — життя буде кращим. Кохання зароджується саме із розуміння, а не з шаленої пристрасті, яка проноситься, мов буря і лишає потрощені життя.
А паралель виникла сама собою через тему ментальної хвороби колишньої партнерки. Це дуже складна тема, яка завжди лишає питання — чи можна було ще щось зробити?!
У книзі багато сцен 18+, хоча до цього ти публікувала іншого характеру твори — здебільшого історії для дітей. Як ти почувалася під час написання таких сцен? Чи відчувала ти якийсь внутрішній бар’єр чи, навпаки, це було цікавим творчим викликом?
О, звісно, я хвилювалась. Останній раз писала щось подібне у школі, коли ще не задумувалась над тим, чи не вийде крінж. Але поки писала роман, розпитала колег і виявилося, що для багатьох авторок написання сцен 18+ є викликом і вони всіляко цього уникають. Тоді я зрозуміла, що варто побороти дискомфорт, бо мені важливо показати цю частину життя — із дбайливим ставленням і повагою, яка потрібна жінкам, щоб отримувати насолоду від стосунків.
В кінці Віта повертається до України, до омріяного дому, а за нею вслід ще й її коханий їде за нею. Дивлячись на сьогоднішні реалії, про такий сценарій ми, здебільшого, можемо лише мріяти: щоб українці мали змогу повернутися у рідні безпечні будинки, де буде можливість не тільки мріяти, а й планувати майбутнє. Чому ти вирішила, що Віта має повернутися додому, а Кароль має вийти зі своєї зони комфорту і переїхати до України?
Я згадала про знайомі пари, де іноземці живуть з українськими дівчатами в Україні, де поляки переїжджали слідом за своїми дівчатами до Німеччини, і подумала, що для книги це був би класний фінал. Поки я сама не можу повернутися до свого місця сили, до улюбленого дому в Криму, хай хоча б моя героїня матиме таку можливість. А щодо Кароля… Є певні типажі чоловіків, яким досить легко дається переїзд — вони менше переймаються через невербальні культурні відмінності, на роботі швидко соціалізуються, виходять ввечері на пиво чи на спільний спорт і їм цього вистачає. Тож, думаю, Кароль цілком може прижитися у Львові, але залишимо це на розсуд читачів.
Як тобі здається, чи історія Вроцлавіти може зацікавити також польського читача? Чи задумувалася ти над перекладом Вроцлавіти на польську мову?
На разі кілька польських читачів вже читали книгу українською і дуже добре її сприйняли. Я розумію, що це певна вибірка, яка загалом позитивно налаштована до нашої культури, але сподіваюся, що книга зацікавить і ширше коло читачів. Тож зараз я активно працюю над тим, щоб польський переклад також побачив світ.
“Вроцлавіта” потрапила у шорт-ліст номінантів до щорічної літературної премії “Своя полиця” у категорії “Реалісти”. 29-го березня книга отримала спеціальну відзнаку, з чим вітаємо авторку!
Гостя: Анна Дьоміна
Інтерв’юерка: Аліна Вус