Каріна Армлос — українська письменниця, організаторка культурних подій, засновниця книжкового клубу та культурного центру Spilka у Празі. Вона народилася в Запоріжжі, де здобула юридичну освіту та почала будувати професійну кар’єру. Проте 2014 рік став переломним для багатьох українців і українок — не став винятком і шлях Каріни. Вже за рік вона з чоловіком вирішила переїхати до Чехії. У Празі Каріна спочатку організовувала події для українок, а згодом стала однією з ключових постатей літературного й культурного життя української спільноти за кордоном.
Вона — одна з тих голосів сучасної української еміграції, що не лише зберігають культурну тяглість, а й формують нові смисли українськості в еміграції. Ми поговорили з Кариною про її шлях до письменництва, про книжкову спільноту, яку вона вибудовує в Празі, про виклики та важливість створення культурних осередків за межами України — і, звісно, про книжку «Дорослі дівчата», яка й стала приводом для цієї розмови.
— На початку розкажіть трохи про себе. У Вікіпедії зазначено, що Ви закінчили юридичний інститут у Запоріжжі, а згодом здобули післядипломну освіту в Празі. Чи правильно я розумію, що Ваша професія пов’язана з юридичною діяльністю? Розкажіть, як Ви прийшли до письменництва та що Вас до нього привело?
Так, я закінчила Запорізький юридичний інститут і близько п’яти років працювала за фахом. Але після переїзду до Праги зрозуміла, що не буду нострифікувати свій диплом і не планую отримувати тут жодних ліцензій. Насправді, ще в Україні я вирішила відійти від юриспруденції. З часом стало очевидно, що на практиці ти не стільки захищаєш право й закон, скільки підлаштовуєш їх під інтереси тих, на кого працюєш. Це суперечило моїм життєвим принципам і тому юриспруденція втратила для мене той шарм, який спочатку мене до неї привабив.
У Празі я здобула післядипломну освіту з маркетингу. Не можу сказати, що активно її використовувала, адже на момент переїзду перебувала в декреті. Після його завершення почала організовувати івенти для жінок — на теми бізнесу, краси, саморозвитку, психології, тобто такі підтримувальні та надихаючі зустрічі. Згодом я вдруге завагітніла, знову була в декреті, а коли він завершився — почалось повномасштабне вторгнення. Саме тоді ми створили нашу культурну організацію, у межах якої я вже почала організовувати не просто зустрічі, а культурні події.
До письменництва я прийшла, мабуть, як і всі письменники, від любові до письма, яка була у мене з самого дитинства. Для мене письмо — це спосіб краще зрозуміти себе, зафіксувати власні думки й почуття. А щоб осягнути світ навколо, мені також потрібно було писати.
— В одному з Ваших інтерв’ю, Ви розповідали про книжковий клуб, який заснували у Празі в 2020 році — прямо перед початком ковідних обмежень. Розкажіть, чи функціонує Ваш книжковий клуб зараз? Як проходять зустрічі? В якому місці Ви зустрічаєтеся? Які книжки обговорювали на трьох останніх зустрічах?
Мій книжковий клуб, це моя велика любов і велика опора моєї культурної діяльності в Празі. Я знаходжусь тут вже 10 років і жартую, що всі наші зустрічі відбуваються кожен раз в новому місці, аби знайомити дівчат з якимись красивими кафешками Праги або, коли літній сезон, ми можемо зустрітися в парку. Тобто, у нас немає якоїсь фіксованої локації. Кожен раз я намагаюсь підбирати такі місця, щоб це було цікаво.
Наші зустрічі проходять наступним чином: я їх модерую, але дуже сильно заохочую дівчат ділитися своєю думкою. Ми ніколи не обговорюємо книжку за критеріями хороша вона чи погана. Ми обговорюємо почуття, роздуми, які вона викликала — наскільки це нам близько або ні. Авжеж, книжку можна не дочитати, бо вона була занадто травматична — таке у нас також один раз трапилось. Тож, намагаємось не фокусуватись на оцінюванні, скоріш на тому, що кожна із учасниць для себе взяла.
Наш формат – це 10-12-15 людей. Це найкомфортніший варіант. Коли учасників більше, я помітила, що всім важче отримувати задоволення від зустрічі. Зустрічаємось раз на місяць. Книжку обираємо шляхом голосування. Я пропоную три книжки, і учасниці з них обирають.
Які були останні 3 книжки у нашому клубі?
Це Голубовський «З нами житиме еласмотерій», «Дім для дома» Вікторії Амеліної та «Андрій Лаговський» Агатанела Кримьского.
— У 2022 році Ви заснували культурний центр Spilka у Празі. Розкажіть про діяльність Вашої організації: які події організовуєте? З якими труднощами стикалися на початку і зараз? Як Ви вважаєте, чому важливо організовувати такі центри української культури за кордоном?
Spilka прийшла як реакція на повномасштабне вторгнення. Був дуже великий попит людей на гуртування. Дуже хотілося відкривати для себе все українське або хоча б просто підживлювати це в собі і таким чином все почалося з вечора поезії в жовтні 2022 року. До цього була лише якась гуманітарка, допомога в практичних речах, яких потребували люди, що переїхали на перших порах.
Потім вже з’явилось бажання якось об’єднуватись і ми провели вечір поезії. В нас було близько 60 людей. Ми читали вірші. Це була дещо театралізована річ, яка потім стала нашим постійним форматом.
Серед постійних форматів у нас є, власне, вечори поезії. Є такий формат як «здибанка», коли люди просто приходять знайомляться, але в спеціальному форматі, який ми розробили, аби це було максимально корисно і цікаво. Цей формат функціонує вже другий рік. Після «здибанки» ці люди стають «спілківчанами», вони приєднуються до нашої організації і кожен на свій спосіб може підтримати нас за 4 євро і допомагати нам кожен місяць утримувати нашу організацію, бо вона працює без жодних грантів. Це була наша головна ідея – мати самоокупність. У нас немає мети мати прибуток з цієї діяльності, але є ціль, аби українські івенти проходили в гарних локаціях, в хороших умовах, з не дуже дорогим входом, таким чином, щоб всі ці івенти могли окупатися.
Авжеж, не так просто покривати всі кошти лише за рахунок квитків. Тож люди додатково нас підтримують на різні способи. Що вони отримують взамін? — знижки на наші івенти. Така схема функціонування нашої організації: ти приходиш, вкладаєшся грошима і за ці гроші, ми організовуємо івенти.
У нас є й інші формати подій. Зокрема, лекції на навколокультурні або мистецькі теми. В колаборації з чеським кінотеатром ми показуємо українські фільми: як сучасні, так і класичні. Нещодавно у нас був цикл поетичного кіно, де ми показували 6 фільмів, які викупили у Держкіно: «Пропала грамота», «Тіні забутих предків», «Вавилон ХХ» і так далі. Окремим напрямом є театральні вистави: вже відбулося дві, і одну з них ми повторили тричі.
Ще один популярний формат — ТШН, або «Ти що найрозумніший?». Це квіз, в який ми намагаємось обов’язково вшивати туди знання про українську культуру, історію, винаходи. В одному із турів ти повинен впізнати область по 3-м фактам про неї і так далі. Це стандартний формат логічних питань, але ми намагаємось тримати фокус на тому, щоб учасники не лише добре провели час, а й дізналися щось нове про Україну.
Не можу сказати, що це регулярна подія, але 3-4 рази на рік ми проводимо презентації книжок сучасних українських письменників. З останнього, учора в нас була Євгенія Кузнєцова, до цього – Марія Матіас, буквально менш ніж за місяць. Ще до цього – Лаюк і чекаємо восени Софію Андрухович. Намагаємось привозити сюди книжки, проводити презентації. Це все циклічний взаємообмін. Люди приходять, дізнаються про нас більше, купують книжку, потім ми цю книжку читаємо на книжковому клубі і все це перероджується у постійний контакт.
Для чого треба створювати такі центри? Особисто для мене і для всієї нашої організації – ми створили це з власної потреби. Так, ми дуже хочемо розвивати українську культуру, але якщо це іде у тебе з якихось інших намірів аніж зробити цікаво самому собі, то навряд у тебе вийде щось якісне. Більшість нашої команди походить з тих регіонів, де в школі ніхто навіть не вивчав Стуса чи Симоненка. Я вперше почула вірш Симоненка «Ти знаєш що ти людина» в 2022 році на вечорі поезії, як це не дивно. Бо я вчилась дуже давно і в Запоріжжі. А в нашій команді є одесити, дівчата з Краматорська, Запоріжжя, Кривого Рогу. В нас така команда, яка для себе відкриває те, чого не дала нам система освіти і наші батьки, які чомусь не вкладались у те, щоб ми культурно розвивались в свій час.
З якими викликами ми стикались тоді? Тоді ми зіткнулись із тим, що все було в хаосі. Ми хапались за все що можна, вигорали, робили хтозна як. Потім настала більш-менш систематизована робота, але зараз настає новий виклик – спад цікавості до всього українського. По багатьом причинам. Перша – українських організацій стає все більше. Якщо раніше була лише Spilka , то тепер організації є багато і люди ходять в різні місця. Це один варіант. Другий – якась кількість людей вже роз’їхалась. Третій – якась кількість людей асимілювалась і їм вже не те щоб не цікаво, але вони закрили свою потребу в тому щоб гуртуватися, знайшли свою спільноту і просто не ходять саме на івенти, якщо розрізняти івенти і спільноту. Ну, і інша історія може бути в тому, що… просто пройшов запал. Ну, не цікаво вже цим людям, що перестали ходити, дізнаватися ще більше про українську культуру. Вони дали їй шанс, але можливо не зайшло або… варіантів може бути багато і з цим ми зараз розбираємося.
Два роки тому на презентацію Євгенії ми зібрали 75 людей, а вчора — лише 35. І мимоволі починаєш замислюватися: в чому проблема? Подібна історія з вечорами поезії: раніше ми збирали по 100 чоловік – системно, протягом 2 років. А зараз, на останній вечір поезії прийшло щось близько 30 людей. Як команда, ми намагаємось зрозуміти: чи це проблема в нас, чи то обставинах, чи все разом?
Чому особисто я вважаю, що варто організовувати такі центри за кордоном?
Є дві причини, по яким взагалі варто організовувати такі речі. На внутрішнього, скажемо так, учасника – на українця. І на зовнішнього, щоб представляти українську культуру для іноземців. В нашому випадку – чехів.
Я для себе обираю свою аудиторію – українців, бо я сама та українка, якій треба ще багато про себе дізнатись. Для чого мені це? – така моя внутрішня потреба. Тому я обрала розказувати не чехам про нас, а українцям. Моя ціль – допомагати людям, які навіть не живуть в Україні, відчувати свою спорідненість. Бо коли ти знаєш, що за тобою стояли всі ці покоління людей, які вкладались в розвиток мови, культури, літератури, мистецтва, це дає, в моєму випадку, якусь опору. Від думки, що своїм походженням я завдячую такій великій нації активних, освічених людей, мені стає тепліше.
— Ви проживаєте в Чехії впродовж 10 років. Діяльність книжкового клубу Ви почали 5 років тому. Чи помітили Ви впродовж цього часу зміни у смаках і зацікавленні українських читачів в Чехії?
Ми починали ще до повномасштабного вторгнення, і тоді найбільше людей, що приходили на зустрічі, було п’ятеро. Не скажу, що так було щоразу, але якщо приходило п’ятеро — це вже було справжнє досягнення. Я інколи засмучувалась, але думала – добре. Як є, так є. Ми читали тільки сучасну українську літературу, бо я відкрила книжковий клуб аби читати з кимось особисто для себе. Я думала: чому я буду читати сама, якщо ми можемо читати разом із дівчатами і їх стимулювати читати і розвивати таким чином ринок сучасної української літератури. Для мене як письменниці важливо вкладатися в літературну індустрію не лише своїм письмом, але і розголосом, залученням людей до читання саме сучасної української літератури, бо я знаю, що дуже багато людей упереджено до неї ставиться. Я ж навпаки – амбасадор такої літератури, обожнюю її читати, що і роблю з 2009 року. Я майже не читаю іноземної літератури.
Коли сталось повномасштабне вторгнення, клуб дуже розрісся. Людей стало значно більше і ми зрозуміли, що сучасна література – супер, але нам не вистачає ґрунту, тож ми почали читати класиків. Але яку класику? Максимум початку 20 ст. І вона виявилась дуже важливими цеглинками в ідентичності кожного з нас.
Зараз читаєш «Сад Гетсиманський» — книжку, яку хтось, можливо, проходив у школі, але не я — або «Невеличку драму», «Місто» й інші тексти, вони дуже глибоко резонують із тим, що сьогодні ми відстоюємо, що зараз презентується як українське. І водночас — зовсім не збігаються з уявленнями, які нам формували в шкільні роки. Тому, читаючи класику, ми почали по-іншому відчувати себе, свою ідентичність. Наші смаки також змінилися, тож тепер у книжковому клубі ми чергуємо: сучасна література — класика.
— Я також проживаю в Польщі з 2015 року, і протягом цих майже десяти років постійно фіксую в себе в голові, як змінюється українська спільнота в Польщі, як трансформуються стосунки й взаємозв’язки між поляками та українцями. Ще п’ять років тому українських мігрантів у Польщі умовно можна було поділити на дві категорії: одні планували залишитися надовго, вивчали мову, отримували освіту, інтегрувалися; інші ж приїжджали тимчасово, переважно з метою заробітку.
У 2022 році стався великий наплив людей, які були змушені виїхати з України, навіть якщо раніше цього не планували. Серед них — величезна кількість представників інтелектуального та креативного середовища. Вони активно просувають українську культуру, часто долучаються до розвитку місцевої культури, ініціюють зміни й покращення навколишнього оточення.
Чи помічаєте Ви подібні зміни в Чехії? Як, загалом, змінився підхід українців до країни, в яку вони переїхали? І чи змінилося ставлення місцевих жителів до мігрантів з України?
Чехія, мабуть, друга, хоча може й третя країна – разом з Польщею та Німеччиною, які прийняли найбільшу кількість українців, тому – так, дуже сильно змінилось. У нас відкрилась перша українська книгарня. Відкрилось набагато більше організацій. До цього у нас були дуже традиційно спрямовані організації, які святкують день народження Шевченка, день вишиванки і день Незалежності. Це було і до повномасштабного вторгнення. Три свята, які дуже традиційні і були тут дуже давно, ще до мого переїзду. Також, була одна організація, яка з 2014 року займалась допомогою військовим. Це те, що було на виду і можна було побачити.
Після цього з’явилось набагато більше організацій, які допомагають в адаптації. Культурних івентів також стало набагато більше. Але, мабуть, через те що я по-іншому трошки на все це дивлюсь, як організатор, то мені важче сказати (я занурена в свою діяльність, я не встигаю ходити на івенти колег).
Можу сказати, що коли я переїхала, десять років тому, я не бачила цих українських організацій окрім традиційних. Зараз я можу побачити, наскільки різнопланово люди представляють українську культуру.
Як змінилась думка місцевих? На щастя мені завжди траплялись люди без упереджень. За свої 10 років я жодного разу не стикнулась із поганим словом. Тільки на мітингах зустрічаюся з тим, що хтось може крикнути в наш бік: «їдьте додому». Поза цим, завжди було гарне ставлення до українців, тож в цьому сенсі я не побачила нічого кардинального. Впевнена, що щось змінилось, хоча не в моїй суб’єктивній історії. Я маю двох дітей, які ходять хто в садочок, хто в школу, тож у мене багато можливостей стикатись з чехами, але я не бачила якогось особливого ставлення до нас. Ні в яку сторону. Ні супер інтересу – ой, ти з України, розкажи! Ні поганого ставлення.
— Статистика показує, що на сьогоднішній день в Польщі українці значно переважають серед мігрантів. Вони мають тут велику підтримку, а також можливості для розвитку власних ідей та ініціатив. Тут досить легко бути частиною української спільноти без впливу російських наративів просто тому, що тут дуже мало росіян і вони не розвивають так активно свою спільноту тут, в тому числі, через негативний стосунок суспільства до них.
На відміну від Польщі, в Чехії, як і в багатьох інших країнах ЄС, за моїми спостереженнями, проживає значно більше громадян Росії, які також активно розвивають власну, а часто й ширшу — російськомовну — спільноту.
Чи перетинаються в Чехії українська й російська спільноти? Чи маєте Ви відчуття, що доводиться конкурувати за увагу українських учасників, коли поряд відбувається захід російською мовою?
Це питання – мій особистий біль. У нас, в Празі, і правда дуже багато російськомовності, як це подається. Але насправді, коли у нас в Празі відкривався ресторан «Чорноморка», куди найняли адміністратора росіянина. Ми підняли дуже велику бучу, через те, що по-перше, там ніхто із персоналу не говорить українською. Ти приходиш, там до тебе говорять російською і ти не розумієш – нащо ти прийшов у франшизу українського ресторану, а з тобою говорять російською. Окей, говоріть зі мною чеською, якщо ми в Чехії, але російську залиште собі для спілкування удома.
Про цей кейс навіть писали в газеті.
Коли я переїхала до Чехії у 2015 році, російськомовна, з Запоріжжя, я також, на жаль, стала частиною цієї, російськомовної тусовки. Бо українців я не бачила. Українці були для мене або інтегровані у місцеве суспільство і тому невидимі або дуже легко притягувались на все, що привносили росіяни у той час. Коли я переїхала, то ніхто не бачив у цьому нічого поганого. Принаймні, більшість не бачила.
На жаль, більшість не побачила у цьому нічого поганого і після 2022 року. Тож люди без проблем продовжували ходити на такі російські заходи. Для мене це ще півбіди, але найгірше – колаборація. Коли українці сплітаються з росіянами, роблять спільні проєкти – ось це мене ранить найбільше. На мою думку, нам треба максимально відмежовуватись у цій війні один від одного, аби люди навкруги, які не розуміють контекст того, що із нами сталось, аби вони бачили чому і, за що ця війна. Коли вони бачать, що ми досі братаємось, вони ставлять логічне питання: чому ви тоді воюєте, чому не хочете бути разом? Або питають: ви ж бачите, яка статистика, скільки людей переїхало в росію після повномасштабного вторгнення? Людям доводиться пояснювати, з часів Голодомору було вбито дуже багато людей і росіяни були заселені на місця загиблих українців, і тепер вони просто повернулись до себе додому. Або – скільки людей вивезли проти їхньої волі, скільки викрали, скільки змушені виїхати аби врятуватись і ще мільйон причин, які знають більшість українців, але не розуміють іноземці.
Тому так. Цього дуже багато. Це мій особистий біль. Я не скажу, що ми прям конкуруємо, але є один формат, в якому українці разом з росіянами роблять такий же формат як в нашої організації, й інші українці туди ходять. Їх це або ніяк не бентежить, що вони можуть сидіти за одним столом з росіянами і грати, або вони просто не знають про це і ніяк не цікавляться. Я не знаю. Таких ситуацій багато, відтінків багато. Одна справа, коли ти працюєш в магазині, приходить росіянин і ти маєш його обслужити, а інша, коли ти свідомо стаєш в колаборацію, виходиш на сцену разом з гуртом, де барабанщик росіянин і ви разом співаєте на українському концерті. Це для мене не ок.
— У Вас є досвід співпраці як з українським, так і з чеським видавництвами, адже одна з Ваших книжок «Nova ve městě» опублікувало саме чеське видавництво. Назвіть, будь ласка, п’ять основних відмінностей у роботі з українським та чеським видавництвом.
Перша відмінність це те, як оплачуються винагороди для авторів. У чеському видавництві мені спочатку заплатили гонорар, з якого потім будуть вираховувати мої роялті. В такому випадку, навіть якщо книжка взагалі не продасться, то цей ризик бере на себе видавництво.
У моєму випадку — це була перша книжка, видана українським видавництвом («Дорослі дівчата») — друк здійснювався за їхній рахунок. Проте я отримала лише 7% від продажів і лише після реалізації книжки. Можливо, нині в інших авторів умови вже змінилися.
Це, мабуть, єдина дуже помітна деталь, яку я можу виділити. Все інше, в принципі, дуже схоже. Що там, що там ви постійно в процесі узгодження макету, обкладинки, нічого такого особливого я би більше й не згадала.
Презентація книги «Nova ve městě».
— Наостанок кілька запитань про Вашу книгу «Дорослі дівчата»: попри родинний зв’язок головних героїнь вони дуже різні, кожна зі своїм характером і досвідом. Чи є в кожній із них щось особисте, автобіографічне, певна частинка авторки?
Я завжди жартую, що Аліса, це людина, яка більш за все схожа на мене, бо я також була вагітна, коли писала цю книжку. А Настя — моє альтер-его, бо я би мріяла бути без дітей і ось такою діловою як Настя. Тому в цих двох героїнях не те що б є щось від мене, просто з Алісою є такі схожі умови, в яких ми жили, а з Настею якісь мої фантазії про себе. З Лєною мені було значно важче себе асоціювати. Тому, переважно лише в цих двох героїнях.
— Чи розмірковуєте Ви над перекладом «Дорослих дівчат» на чеську мову?
Я не думала про переклад «Дорослих дівчат» чеською, бо права на книгу має видавництво і це їм вирішувати. Я тут нічого не можу зробити поки видавництво володіє правами, вони мають цим займатись.
Можливо в майбутньому… Мені здається, що така книжка не буде близька іноземному читачу. В ній дуже багато локального досвіду, зрозумілого лише українцям.
Хоча, коли я спілкуюсь з Євгенією Кузнєцовою, «Драбину» і «Мієчку» якої було перекладено польською, вона казала, що дуже багато людей говорять, що їм цей досвід близький. Можна сказати, що наші книжки – «Дівчата» і «Спитайте Мієчку» дуже схожі. Вони були написані в один час, моя навіть трошки раніше, обидві вийшли в 2021 році. Якщо полякам близький досвід «Мієчки», то я припускаю, що може полякам був би близький і досвід «Дорослих дівчат». А може і чехам. Але це треба дослідити.
— Не можу не запитати про обкладинку, адже вона зроблена за допомогою ШІ. В мережі я бачила іншу версію обкладинки книги. Здогадуюся, що то було перше видання. Чому вирішили змінити обкладинку? Чия була ідея використати ШІ для створення обкладинки: Ваша чи видавництва? Чи задоволені Ви результатом?
Так, зелена обкладинка це був перший наклад. Скажу чесно, мені вона ніколи не подобалась, але видавництво дає тобі декілька спроб подумати. Вони надсилають перший варіант – не сподобалось. Другий, третій, але не до безкінечності. Авжеж, ніхто не буде з тобою гратись. Будучи авторкою, яка була супер щаслива просто від того, що мене надрукували, погодилась на ту обкладинку, яка мені не дуже подобалась. Тож коли прийшов час її передруковувати книгу, я запропонувала її змінити. Видавництво погодилось. Яку Ви хочете? Я кажу – для прикладу я згенерую вам обкладинку ШІ, аби ви розуміли, чого я хочу, а ви її намалюєте.
Але так вийшло, що видавництво просто взяло і використало саме малюнок ШІ – з цими шістю пальцями і всім іншим. Дізналась я про це лише тоді, коли книга вже вийшла. Ну, що вже? Рвати на собі волосся не було сенсу. Так книжка і жила. Зараз вже виходить третє видання. Ідея цієї обкладинки лишиться такою ж самою, але її перемалювала львівська художниця. Цього разу обкладинка повністю намальована живою людиною.
Мораль цієї історії – такий процес видання. Ви завжди будете стикатися з тим, що видавництво це бізнес, а ти – це про творчість. Їм хочеться заробляти гроші, а тобі – аби все було ідеально, але десь вам треба буде зійтись.
Презентація першого видання книги “Дорослі дівчата”.
— Це звісно велика тема і їй можна присвятити багато часу, але не можу не запитати хоча б в загальному, що Ви думаєте про зміни, які ШІ вводить в творче та мистецьке життя?
Думаю, що в художній сфері це може впливати дедалі все більше. Але найближчим часом, не думаю, що на письменницьку галузь це може суттєво вплинути. Ми любимо авторів не стільки за те, що вони пишуть, тільки як вони пишуть. ШІ ще не може підробити твій авторський голос, твою особистість. В успіху літератури дуже велике значення відіграє саме автор як особистість, тому в своїй сфері я ШІ ще не боюсь. Хоча, розумію опасіння інших людей, як і те, що розвиток ШІ не зупинити. Це нова реальність, у якій нам треба навчитися жити і не гнобити інших людей, якщо вони використовують ШІ.
— Останнє запитання: що б Ви побажали своїм українським читачам в Польщі?
Побажала б не втрачати цікавість до української культури. Щоб у вас ніколи в житті не закралась така думка, що ви вже все про неї знаєте. Повірте, я навпаки живу з відчуттям, що я ніколи не дізнаюсь всього до кінця. Ніколи не прочитаю всі книжки, навіть основні. Не дізнаюсь про всіх великих людей, не побачу кожну картину, кожен фільм, який був від мене схований, про який мені не сказали, який був репресований. Мені здається, дізнатися про це, для нас може бути цікавою подорожжю на весь залишок життя.
Також бажаю розкривати і власні таланти, не переживаючи, що це може бути не вчасно, недоречно, не на часі. Якщо до вас прийшов якийсь порив – робіть це.
Інтерв’ю з Каріною Армлос.
Інтерв’юерка: Аліна Вус.
Всі фото у цій статті з приватного архіву Каріни Армлос і опубліковані за згодою власниці.